Дмитро

Історія війни...

У нас була щаслива сім'я: тато, мама, старша сестра, старший брат. Бабусі й дідусь. Всі жили добре й щасливо, кожен по-своєму радів життю, але у 2019 році захворіла мама. Тоді мені здавалося, що світ перевернувся. Мама в лікарні, тато був весь час сумний та працював з ранку до ночі, щоб заробити кошти на ліки для мами. Я жив у бабусі Олі, у неї закінчував четвертий клас. З мамою спілкувався тільки телефоном, бо вона довго лежала в лікарні в Києві. Майже пів року я був без мами, поки їй не стало краще, і тато зібрав її додому. Життя почало налагоджуватись. Ми стали знов веселою дружною родиною. Ми були всі разом! Тоді я думав, що це найстрашніше, що може бути...                             

Аж тут почалася війна... Війна – дуже страшне слово в моєму житті...      

Ми живі! Але мого тата вбито… Він був волонтером, допомагав людям виїжджати, носив ліки, роздавав їжу. Він був сміливим! 17 березня, коли тато пішов по ліки, його спіймали рашисти. Вони катували його і розстріляли. А наостанок замінували. Ми довго шукали тата, надіялися, що в нього просто немає зв'язку. Потім, після втечі рф, тата знайшли та поховали. Мій тато – мій герой! Він загинув, але буде завжди в моєму серці...

На цей момент моя мама хворіє, вона інвалід першої групи, а тата немає в живих. Ми залишилися самі, без тата, який опікувався нами.